Описание материала:
23 ЖОВТНЯ 2013 року біля пам"ятника жертв Голодомору та політичних ремресій о 10.00 ранку зібралася купка людей, яка прийшла вшанувати пам"ять молитвою та хвилиною мовчання. Організована панахида була членами товариства імені Олекси Тихого, панахиду відправив настоятель Свято-Вознесенської парафії м.Дружківка УПЦКП ієромонах Діонісй (Васильєв).
Щирість молитви на панахиді відчувалася і була видною не озброєним оком, багато хто плакали, а інші ледь стримували сльози. Неодноразово навіть самому священникові підходив комок до горла, а на очі накочувалися сльози.
Досить змістовною і багатою на історичні факти була проповідь священника, хоча на перший погляд заполітизованою, але говорити про подібну трагедію українського народу не аналізуючи вчинки влади просто не можливо.
"Метою організаторів геноциду було не тільки знищити мільйони українців. Комуністичний режим прагнув викорінити з наших душ християнську свідомість, змусили зректися батьків, віри, мови, національної солідарності і мистецтва жертовної любови до ближнього. Український народ намагалися поставити в умови, коли, аби вижити, вони мали б доносити на сусіда, вислужуватись перед окупантом (більшовицькою Росією), брехати, красти... Зраду, братовбивство, канібалізм - ось що принесло Україні поневолення більшовицькою Росією, що розпочалося дев"яносто років тому. І найбільший біль нашого народу, всієї Христової Церкви - це не загиблі, а заблудлі, ті, що потрапили в Юдину пастку. Ми, християни, молимося сьогодні за спочилих, - але молимося і за духовне зцілення живих, яким комплекс страху не дає побачити і визнати неспростованих реалій історії.
Я вельми стурбований поведінкою влади сьогодні, адже відмова від євросоюзу і підписання кабальної угоди з Росією заставляє з страхом стріпенутися моєму серцю. Ні, я не прихильник євросоюзу, але я противник наступання знову ж на ті граблі... Я вмію аналізувати, я читаю історію, я розумію всю важку долю українського народу який увесь час намагалася пригнобити Росія із своїми імперіалістичними поглядами. Ми маємо гіркий досвід, досвіт який пройшов через призму століть, який просякнутий кров"ю невинних українських душ. Ми в підсовєтській Україні пережили час,сповнений крови, насильства, несправедливості, а тепер нам доводиться жити на його руїнах. Любі мої, жити на руїнах завжди важко і боляче. Минуле століття дало нам мільйони сповідників християнської віри, які зуміли навіть під тиском тоталітарної ідеології, повсякденного стеження за кожним, намагалися знівелювати кожну людину, лишатися особистостями: не йти в колгосп, коли їх туди гнали, хоч вони помирали потім за те від голоду, не вступати до компартії, лишатися вірним своїй совісті, а не офіційній доктрині. Вони лишалися християнами навіть за тих умов, коли останніх священників кидали у нескінченний Архіпелаг ГУЛАГ, вивозячи з України, або ховаючи тут, за високими мурами. і непомітно вивозячи з по-за мурів їхні змертвілі та покалічині тіла.
Загальнонаціональний день пам"яті жертв голодоморів і політичних репресій закликає нас озирнутися, поглянути один на одного і помітити, наскільки ми близькі за життевою метою, за вдачею, за проблемами, що нас непокоять, за тою землею, котра нас кормить, за історією.
Всі окупанти прикриваються одними і тими ж гаслами визволення поневоленого народу від рабства; всі окупанти шукають легковірних і пристосованців, аби використати їх зі своєю метою. Їхня зброя - націанальний розбрат, зневіра в лідерах, нехтування історичним досвідом, про який я говорив раніше, а найголовніше втрата релігійних цінностей. Коли ж нас нині хочуть переконати, що ми не витримаємо без чужих нафти та газу, без іноземних інвестицій, коли в нас сіють панічний страх перед чужою силою, пригадаймо наслідок капітуляції перед агресією з півночі 90 років тому. Українці мусять пам"ятати свою історію, вміти її аналізувати і робити висновки, а найголовніше ніколи не повторювати попередніх помилок." - частина проповіді, яку виголосив о.Діонісій (Васильєв).
Після панахиди та проповіді священника було сказано багато слів присвячених голодомору та жертвам репресій. Закінчився захід розломленням трьох хлібів, котрі на прикрашених рушниках та з свічками принесли з собою священнослужителі та урочисто поклали в підніжжя памятника. Кожен з присутніх міг пом"янути загиблих невеличким шматочком хліба, якого як раз і не вистачало мільйонам людей, які померли голодною смертю 32-33 років минулого століття.
