Свято-Вознесенська парафія УПЦ КП Донецька єп. м.Дружківка

Каталог статей

Головна » Статті » Мої статті

---

ДУХОВНІ РОЗДУМИ

Написати цей невеликий роздум мене наштовхнула цитата зі Святого Письма: «Істинно кажу вам: Є деякі з отут присутніх, що не зазнають смерти, аж поки не побачать Царства Небесного, що прийде у могутності» (Мр. 9,1). Прочитавши цей уривок з Євангелія від Марка, дехто стверджує, що Христос говорить про деяких людей, які нібито житимуть вічно тут, на землі. Але Спаситель, який прийшов на землю, щоб подарувати нам життя вічне в Царстві Небесному, має на увазі інше. Царство Небесне – це не якесь там красиве місце (скажімо як Єлисейські Поля), де люди ходять по раю в білих свитинах, де панує гармонія як, наприклад, до гріхопадіння наших прародичів – Адама і Єви. Царство Небесне – не місце, а стан нашої душі, те, наскільки ми живемо з Богом, наскільки ми стараємось бути його улюбленими дітьми. Ісус навчав, що «Царство Боже прийде непомітно; ані не скажуть: Ось воно тут! - або: Он там! - бо Царство Боже є між вами» (Лк. 17,20-21). Можна зі сміливістю сказати, що Царство Небесне можемо осягнути тут, на землі, ще за нашого життя. Осягнемо його тоді, коли поставимо життя з Богом як головну справу нашого життя. Однак, це не означає, що нам потрібно залишити все і, як робили колись перші монахи, піти на пустиню, щоб там спасатися. Для того, щоб краще зрозуміти написане, погляньмо в історію християнства. Кожна епоха мала якесь характерне вираження християнства. В перших віках, коли ще відбувалося переслідування християнства, бути християнином означало піти на добровільне мучеництво за Христа і його Церкву. Пізніше, а саме після 313 року, коли християнство стало офіційною релігією Візантійської імперії, деякі люди залишали свій звичний спосіб життя і йшли в пустелю, для того, щоб, використовуючи аскетичні практики, спасти свою душу. Це були роки зародження монашества і пустинного життя. В середньовіччі люди шукали способу, як осягнути тісне з’єднання з Богом, знаходячись в тих обставинах життя, в яких вони перебували. Думаю, що бути християнином ХХІ століття, – це залишатися тим, ким ти є, незалежно від матеріальних статків. Це означає виконувати сумлінно свою працю, незалежно від професії; бути християнином у будь-якому місці й у будь який час, незалежно від того, значне чи незначне місце в суспільстві ми займаємо; пам’ятаючи у кожному випадку про ціль життя – Царство Небесне, яке можемо осягнути вже тут, на землі. Отож, можливість перебувати в Царстві Божому вже тут, на землі, залежить від кожного з нас, від наших стосунків з Богом й нашими ближніми. Наскільки ми будемо перебувати з Богом, настільки будемо вже тут в Царстві Небесному. Наскільки будемо любити своїх ближніх, настільки Боже Царство буде між нами. Бог – це не якась далека реальність, а щоденна можливість серед суєтного життєвого гамору. Відкриймося на Божу любов, на те, щоб Ісус прийшов у наше життя, прислухаймося до тихого голосу Спасителя, який до кожного з нас промовляє: «Не бійсь, мале стадо, бо вашому Отцеві вподобалося дати вам Царство» (Лк. 12, 3 ЛИШЕ ІСУС «Коли ж вони підвели очі свої, нікого не бачили, тільки Ісуса єдиного» (Мт. 17:8) Петро, Яків та Іван подолали з Ісусом довгий шлях на гору і побачили Його переображення. Його обличчя дійсно сяяло, наче сонце, а одяг його був білий, наче світло. З’явилися Мойсей та Ілля, розмовляючи з Ним. Ісус у його славі – ось що побачили його учні. Чи варто дивуватися, що вони захотіли залишитися там? Раптово з хмари почувся голос Бога Отця: «Цей є Син Мій возлюблений, що в Ньому моє благовоління; Його слухайте.». І попадали учні долілиць. ... Хтось доторкнувся до них. Звівши очі свої, нікого вони не побачили, окрім самого Ісуса. Ще раз запевнені у вірі, що Ісус є Христос, Син Бога живого, ці чоловіки зійшли з вершини гори, щоб нести свідчення про цю істину і присвятити своє життя служінню одному Ісусу. Сходження з Ісусом на гору може бути нелегким завданням, але винагородою є те, що ми побачимо Ісуса у Його славі. Ідіть, не зупиняючись. «Іди за мною,» – каже Він. Ми можемо бачити Ісуса на сторінках Святого Письма, в посланні проповіді, у святих Таїнствах. Тут ми бачимо Його славу, славу улюбленого Отцем Сина. Тут ми знаходимо пробачення, силу і натхнення, і залишаючи це місце, де небеса торкаються землі, ми повертаємося, щоб бачити Ісуса і служити лише Йому. Ісусе, дозволь нам дивитися на Тебе очима віри. Амінь. ІСУС ПАМЯТАЄ ПРО ВАС «Я – добрий пастир і знаю своїх, а мої мене знають» (Ів. 10:14) У наш комп’ютерний вік людина почасти починає відчувати себе не особистістю, а, скоріш, безликим числом. Від іншої людини з таким же прізвищем й іменем нас відрізняє тільки номер паспорта або номер кредитної картки. Людині починає здаватися, що нікому до неї персонально немає справи. Але це не так. Ісус думає про вас. Він знає кожного з нас на ймення і в обличчя. Якось англійський король Едуард VII відвідав одне містечко, щоб взяти участь в церемонії відкриття нової лікарні. Тисячі школярів зібралися на вулицях, щоб зустріти короля. Після того, як король привітав школярів і пішов далі, вчитель помітив, що одна дитина плаче. «В чім річ? Ти не побачила короля?» - спитав учитель. «Побачила, та він не побачив мене», - відповіла дівчинка. Звісно, король Едуард не міг зауважити кожного з своїх підлеглих. Але Ісус завжди приділяє кожному з нас персональну увагу. Він – добрий Пастир, який «… кличе... своїх овець на ім’я» (Ів. 10:3). Подумайте лишень – Ісус пам’ятає, як вас звуть! Він думає про вас. Поклоняючись йому, скажіть йому, що й ви любите його. І допомагайте іншим людям зрозуміти, що кожен з них - особистий друг Ісуса. Христос завжди пам'ятає вас на ймення і в обличчя і не забуває про найменшу вашу потребу. ВДИВЛЯЮЧИСЬ В ІСУСА Наш Господь, приносячи у світ Євангелію, жив разом зі своїми учнями, з ними подорожував, їв і пив, він став щоденною і невід’ємною частиною їхнього життя. Їм не треба було готувати особливих промов, щоб до нього звернутися, вони його бачили і чули, він був реальністю, до якої можна доторкнутися і впевнитися, що це не сон. Але одного дня він взяв їх з собою, щоб на Таворській горі заясніти перед ними світлом своєї слави. Дні Церкви розмірені ритмом зустрічі з її Господом у таїнстві його Тіла і Крові. Завдяки Євхаристії він стає звичним і доступним, однак завжди залишається таємничим незнайомцем, який кличе у вічне і незбагненне, даруючи самого себе. Переживаючи день особливого вшанування Христового Тіла і Крові, Церква ставить їх на престолі, щоб, вдивляючись у це білосніжне Тіло, поглядом серця торкнутися таємничих глибин його божества. Він променіє своєю незбагненністю, але водночас запевняє: Я з вами. В цей день Євхаристійний Господь стає перед нами, щоб подарувати нам тишу перебування у його присутності. Величну, урочисту і незбагненну, як і він сам. Він – лагідний і милосердний Господар свого дому – стає, щоб постійно кликати до себе, щоб ділитися самим собою і дарувати вічне життя. … Церква вдивляється у свого Господа, дякуючи за дар його любові, відкриває свої очі, щоб по-новому побачити у всій величі і красі те, що мала завжди, щоб стати подібною до Марії, в мовчанні і покорі сівши перед ним. Приходить, щоб в неї навчитися його приймати, щоб разом з нею піти за ним і бути там, де й він. МАМИНІ ОЧІ МАМИНЕ СЕРЦЕ МАМИНА МОЛИТВА ... «Роблячи іспит совісті, маймо перед очима не тільки наші провини, а й очі тих людей, які вірять у нас і на нас надіються» – казав мені колись один священик. Минають роки, доля розкидає нас по світах, але незалежно від того, робимо ми великі справи чи малі, даємо собі раду в житті самі чи надіємося на інших, здобуваємо перемоги чи переживаємо гіркі поразки, на життєвих стежках нас супроводжують турботливі погляди наших матерів. Все на світі може змінитися, зникнути, пропасти, але ніколи не звітріє любов материнського серця. Ми завжди залишаємося дітьми наших матерів і зовсім не має значення, чи нам п’ятнадцять, вісімнадцять, сорок чи дев’яносто років. * * * Вчора я розмовляв з одною матір’ю. Її син відмовився від сімейних радощів і повністю присвятив себе Богові, ставши його священиком. Не знаю чому, але люди так часто довіряють мені таємниці своїх сердець. Ця жінка дозволила мені заглянути у глибини її душі. Яка велика материнська любов! Слухаю її слова і відчуваю щось тепле, рідне, знайоме… Бо я також маю матір, а всі матері, якими б різними вони не були, такі подібні у своїй любові. Згадую своїх приятелів… Життя порозсівало їх далеко від рідного дому, але тут на них чекають їхні матері. Бо де б ми не були – материнська любов так близько. Минає час. Сивіють наші матері, і не дає спокою нестерпна думка, що одного дня не стане рук, які так ніжно вміють пригортати до грудей, залишиться тільки тихий спокій. А ще залишиться їхній погляд, що не покине нас аж до останнього нашого подиху. Залишиться їхня молитва – до Бога і до тієї, яка, будучи Матір’ю всіх, також ніколи не перестає дивитися на нас з небес. НЕПРАКТИКУЮЧИЙ ХРИСТИЯНИН Неодноразово нам, напевно, доводилося чути різні поділи людей: чесні і нечесні, працьовиті та ліниві і т. і. Серед усіх цих поділів ми, мабуть, зустрічали також слова «практикуючі» і «непрактикуючі християни». Словосполучення «непрактикуючий християнин» – досить поширене в релігійному середовищі. Спробуємо з’ясувати, що ж насправді криється за цими двома словами. Для того, щоб «вступити до лав християнства», потрібно прийняти святу Тайну Хрещення, саме через цю Тайну ми стаємо членами містичного Тіла Христового, тобто Церкви. Однак, щоб підтримувати цю гідність християнина, потрібно працювати над собою, вести духовне життя, розвивати своє покликання християнина. Для кращого розуміння сказаного вище, проведімо таку паралель: коли народжується людина, вона є малою, безпомічною, вона не вміє нічого свідомо робити, не має жодних навиків. З роками дитина росте, удосконалюється фізично і розумово, здобуває певні знання, розвиває свої здібності. Після цього вона стає повноцінною людиною, яка може принести користь суспільству, може подбати про себе, про своїх ближніх. Схожим на вищесказане є розвиток в духовному житті: через Хрещення ми тільки народжуємось для Церкви, а пізніше через молитву, добрі діла, постійну працю над собою, через участь в інших святих Тайнах починаємо зростати; зростає і міцніє наша віра, любов до Бога і ближніх. Тепер повернімось до фрази «непрактикуючий християнин». Зазвичай цими словами ми означуємо людей, які ходять до храму лише тоді, коли освячують паску. Раз в році, під час Великого Посту ходять до сповіді («Всі йдуть, то і я піду»); ввечері засинають біля телевізора, під час чергового серіалу, забувши зовсім про потребу щоденної розмови з Богом – молитви. В неділю немає бажання йти до храму на спільну молитву («..бо завтра знову на роботу») і т. д. «Непрактикуючий християнин» – людина, яка забула про своє справжнє покликання. Його можна порівняти з чоловіком, який стверджує, що він – доктор математичних наук, але не знає таблички множення або переконує, що він є лікарем відомої клініки, але не вміє відзрізнити йоду від «зеленки». Справжній християнин – це той, хто практикує духовне життя; властиво його життя стало засобом для осягнення цілі – Царства Небесного, він робить все, щоб бути з Богом та його любити. Кожний прожитий день у житті християнина – це ще одна можливість подякувати Богові за його доброту і за дар життя, а також зрости в любові до Господа. Християнин – це той, хто навіть впавши у гріх, розкаюється в ньому, перепрошує Бога, встає з болота гріха, очищується і йде далі, бо для нього є важливим перебувати з Богом, його любити і йому служити. Нехай кожен з нас у своєму житті пам’ятає про своє покликання християнина. Не забуваймо про Бога, який не є десь далеко за хмарами, а завжди поруч нас і хоче вийти назустріч тим, що його щирим серцем шукають. РОЗПОВІДЬ ПРО СИНА ПЕРЕДАНОГО МАТЕРІ Серед чудес, які здійснив Господь Ісус, що про них ми довідуємося з Євангелії, є багато випадків дивовижних одужань, неодноразово євангелисти описують події великих навернень, проте, по-особливому вражаючими є сцени повернення до життя померлих. Всі вони для нас, мешканців цього світу, є чи не найпереконливішими доказами Божої сили, що дають змогу побачити в Ісусі Христі подателя і володаря життя, Бога, завдяки якому все існує. Але разом з тим вони настільки ж виразно підкреслюють його людськість і людяність, безмежну любов, співстраждання, співчуття. Одного дня по дорозі Ісус зустрічає похоронну процесію – несуть померлого єдиного сина вдови. Господь глибоко переймається горем нещасної жінки. Його болить людське страждання. І він зглянувся над нею і сказав: Не плач – пише автор Євангелії. Ісус воскресив юнака і віддав його матері. Господь віддає хлопця матері, і ці слова новозавітнього тексту, як і сам жест передання сина матері, є точним повторенням того, що зробив пророк Ілля, воскресивши єдиного сина сарептянської вдови. Для сучасників Ісуса це мало символічне значення. Тому вони кажуть: Великий пророк з’явився між нами. Але цей символізм Ісуса вкрай реалістичний. Він віддає хлопця особі, з якою насамперед пов’язане життя кожної конкретної людини – матері. І немовби дає змогу наново народитися. Коли Господь зустрічає людину, коли він лагідно торкається її життя, він передає її Матері-Церкві. Бог є тим, хто вибирає ще з лона матері і кличе своєю благодаттю, як пригадує апостол Павло у словах з сьогоднішнього першого читання, повторюючи сказане старозавітнім пророком. Євангельська розповідь про воскресіння сина вдови вкотре повертає нас до моменту, коли Господь відкрив для нас нове життя, коли дав себе пізнати і полюбити, коли дав зрозуміти, що є Батьком і Другом. Повернення до життя відбувається однаково. І не має великого значення, чи йде мова про фізичне, чи про духовне життя. Він діє так само – передає матері. Той, хто сам пережив гіркоту покинутості, не залишає нас самотніми. Він передає нас турботливій Матері, щоб вона нас оберігала, підтримувала, щоб про нас дбала і привела до вічного життя.   СИЛЬНІ АНГЕЛИ «Благословіте Господа, всі ангели його, могутні силою, ви, що виконуєте його слово, покірні голосові його слова» (Пс. 103, 20) Сьогодні – день св. Михаїла і всіх небесних сил. В цей день ми особливо згадуємо про Божих ангелів, які служать, як його посланці і «виконують його слово». Бог використовував ангелів в минулому, щоб і іроголошувати добрі звістки Своєму світові. Ангел сказав Марії, що вона стане матір'ю обіцяного Спасителя. Ангели проголосили пастухам, що народився Спаситель. Ангел сказав жінкам коло гробу, що Христос воскрес і живе. Ангели також приносили захист і допомогу від Бога. Ангел захистив Даниїла від лютих левів. Ангел приніс заспокоєння і підбадьорення Христові в Гетсиманському саду. Ангел приніс визволення з в'язниці Петрові. Божі ангели продовжують виконувати його волю і допомагати його людям способами, які не завжди фізично видимі для нас. Однак, ми знаємо, шо ангели присутні і активні у служінні нам, спадкоємцям спасіння. Вони зацікавлені у нашому добробуті. Добра звістка про наше спасіння, як пише апостол Петро, це те, «на що навіть і ангели гаряче прагнуть споглядати» (1 Пт. 1, 12). Останнім служінням ангели понесуть душі помираючих християн в обійми Авраама, чи на небо, як каже нам Ісус. «Архистратиги Божі, служителі божественної слави, ангелів начальники і людей наставники, корисного нам просіть і великої милости як безплотних архистратиги» (кондак свята)

1 2 3 4 5 Категорія: Мої статті | Додав: юзя (26.07.2013)

Переглядів: 705 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 5.0/2

Всього коментарів: 0

Имя *:
Email *:
Код *: