Якщо монах молиться лише
тоді, коли стає на молитву,
то він не молиться взагалі.

Із третього тисячоліття, коли, внаслідок швидкого розповсюдження християнства, суворість життя серед віруючих стала послаблюватися, подвижники стали віддалятися в гори й пустелі, і там, віддалившись від світу з його спокусами, вели суворе подвижницьке життя. Такі подвижники називалися пустельниками.

Так було започатковано чернецтво, тобто інакший, віддалений від спокус світу спосіб життя. Чернече життя — доля небагатьох обраних, які мають покликання, тобто непереборне внутрішнє прагнення чернечого життя, щоб цілковито присвятити себе служінню Богу. Як сказав про те Сам Господь: "Хто може вмістити, нехай вмістить” (Мф. 19, 12).

Святитель Афанасій говорить: "Є два способи й стани в житті: один — звичайний і властивий людському життю, тобто подружжя; інший — янгольський і апостольський, вище якого бути не може, тобто дівство чи стан чернечий”. Прп. Ніл Росанський говорить: "Монах — це янгол, а справа його — милість, мир і жертва хваління”.

Відійти на якийсь час від життя, щоб побачити краще його суєту і наповнитись духом життя, це буде можливо тільки тоді, коли будеш мати відповідне середовище. Одним із них є монастир. Монахи шукали віддалені і самітні місця, щоб побути у тишині та в єдності із Творцем. Монашество – це приклад християнської відданості у пошуках глибини духовного єднання із Богом. Багато себе освятило, повертаючи втрачений діалог між світом і Творцем.

Такий стиль життя викликав природне зацікавлення і в простих людей. При монастирі почали також виділяти місце для прочан. Монахи, хоч і віддалились від світу, але раді людям, що приходять до них. Люблять, щоб скарби духовного життя помножувались.

Деякі духовні скарби є закладені у самих монастирських традиціях. Їх є багато. Частину з них записано в устави монастирів, інші передаються з уст в уста. Чому саме так? Точно не знати… мабуть тому, що все змінюється у цьому світі, щось приходить нове, щось передається іншим, щось забувається. Все залежить від нас, тобто тих, котрі дають життя і смерть традиціям. Звичаї – це німа мова, що зв’язує минуле і теперішнє, що вводить нас у майбутнє.

І одну із таких традицій можна було пережити на собі в одному монастирі, що знаходиться в Житомирській єпархії, Попільнянському р-ні, с. Білки. На перший погляд все просто. Тебе поселяють у келію і кажуть: «о, тебе тут чекали!» Ти дивуєшся і усміхаєшся у відповідь. Приємно чути такі слова.І коли приходить час від’їзду, то розумієш краще слова монаха і стаєш сам учасником цієї усної традиції монастирської гостинності. Справа в тому, що саме у келії передається естафета гостинності між самими прочанами. Гість, пробувши якийсь час, повертаючись до свого життя, але не відразу покидає монастир. Він, перед тим, як вийти із келії, готує місце для наступного прочанина – сам перестеляє ліжко.

Тема католицького прозелітизму серед православних в сучасній діяльності Української Греко-Католицької Церкви не є новою. Однак останнім часом вона придбала особливу актуальність, що доказово ілюструє цілий ряд статей на провідних релігійних сайтах України й бурхливе обговорення даних статей на різних форумах [1]. Все це змушує нас по новому поглянути на проблему прозелітизму УГКЦ у Східній Україні, вивчити історію й причини даного явища.

При підготовці даного матеріалу, що є тільки частиною великого дослідження, нами проаналізована історія створення уніатських громад практично в усіх областях Східної України, зібрані інтерв’ю, новітні соціологічні й історичні дані.

Ідеологія прозелітизму в УГКЦ була закладена митрополитом Андрієм Шептицьким ще наприкінці XIX — початку ХХ століття. Саме тоді була розроблена концепція діяльності УГКЦ, що передбачала приєднання до неї не тільки православних українців «Великої України», але й православних Росії та Білорусі. Виконанню цього завдання була присвячена практично вся діяльність митрополита від початку ХХ століття й до його смерті в 1944 році [2].